Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
У частині третій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон).
Згідно з частиною першою статті 2 Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (частина друга статті 2 Закону).
Згідно з частиною першою, десятою статті 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.
Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону).
Встановлено що ордер на спірну квартиру 20 грудня 1974 року був виданий ОСОБА_4 , яка є матір`ю ОСОБА_1 та бабусею ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_1 з 18 листопада 1974 року, ОСОБА_2 — з 07 серпня 1997 року, ОСОБА_3 — з 16 березня 1989 року.
На момент видачі ордера ОСОБА_4 на зазначену квартиру та на момент її реєстрації у цій квартирі, спірні правовідносини регламентувалися Положенням про порядок розподілу житлової площі в Українській РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР і Української Республіканської Ради Професійних Спілок від 05 жовтня 1966 року.
Зазначений порядок втратив чинність 01 січня 1975 року згідно постанови Ради Міністрів УРСР і Української Республіканської Ради Професійних Спілок від 20 грудня 1974 року № 562.
Відповідно до пункту 30 цього Положення, особа, що отримала ордер, при вселенні здає його в будинкоуправління чи, відповідно, в інший житлово-комунальний орган.
Отже, ордер не підлягає зберіганню у наймача квартири та є документом з обмеженим строком дії, який лише дає право на вселення у квартиру та який ОСОБА_4 зобов`язана була здати після вселення.
Тривале проживання позивачів у спірному житлі є достатньою підставою для того, щоб вважати це житло належним їм в розумінні статті 8 Конвенції.
Відсутність ордера на вселення у спірне приміщення саме по собі НЕ є підставою для висновку, що займане позивачами житло за таких фактичних обставин справи, за наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання, не є житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції.
Встановивши, що позивачі вселилися до квартири АДРЕСА_1 на законних підставах, несуть витрати з її утримання, законність їхнього проживання в ній ніхто не оспорює, проте відсутні документи, на підставі яких їх сім`я була вселена до спірного житла, що позбавляє їх можливості реалізувати своє право на приватизацію квартири, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 26 грудня 2024 року в справі № 466/10214/21 (провадження № 61-17045св23) можна ознайомитися за посиланням: 
https://reyestr.court.gov.ua/Review/124084978
З повагою, адвокат Кулик Ю.В. 
