Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.
Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.
Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.
Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.
Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.
Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.
Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення — різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій — шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.
Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.
Крім того, визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).
КОРОТНИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ № 243/137/19:
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа — ОСОБА_3 , про встановлення нікчемності заповіту та застосування наслідків його недійсності.
Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після його смерті залишилася спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 . Єдиним спадкоємцем за законом першої черги після смерті ОСОБА_4 є позивач. Протягом встановленого законом строку після смерті спадкодавця позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом та про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом. Однак при подачі цієї заяви від нотаріуса позивачу стало відомо про те, що напередодні смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 був складений заповіт на ім`я відповідачки ОСОБА_2 .
Вважав, що судом цей заповіт має бути визнаний недійсним, оскільки спадкодавець перебував у вкрай тяжкому стані, не усвідомлював значення своїх дій і не міг керуватися ними, підпис у заповіті зроблено не його батьком, а іншою особою, що свідчить про відсутність волі на його складення. Зазначає, що при складанні та посвідченні заповіту нотаріусом була допущена помилка при вказівці місця складання заповіту, а саме замість КЛПУ «Міська лікарня № 1 міста Слов`янська» було зазначено «Міська лікарня № 2 міста Слов`янська».
05 жовтня 2020 року, уточнюючи позовні вимоги, позивач зазначив про недотримання таємниці заповіту, оскільки при складанні та підписанні заповіту у приміщенні палати лікарні, де у день смерті перебував спадкодавець, була присутня ОСОБА_5 , яка є бабусею відповідачки. Присутність при складанні заповіту родича особи, на користь якої складено заповіт та відомості про яку не відображені у тексті заповіту та відсутній її підпис, є порушенням вимог статей 1253 та 1255 ЦК України щодо посвідчення заповітів. Крім того, звертає увагу на той факт, що нотаріус прибув до лікарні біля 12 годині опівдні, а в тексті заповіту надруковано (а не вписано ручкою) більш ранній та інший час, при чому два різних часи — о 11:30 та о 11:40, що свідчить про те, що заповіт був складений не зі слів та не у присутності спадкодавця, а заздалегідь підготовлений нотаріусом без погодження із спадкодавцем. Тобто, спочатку нотаріус повинен дізнатись волю заповідача, а вже потім записати заповіт власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Таким чином, вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми (невірний та/або помилковий час, а також місце складання) та посвідчення (складено не за волею спадкодавця, а як заздалегідь підготовлений бланк) є нікчемним.
Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 24 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 16 лютого 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Позиція Верховного Суду у справі № 243/137/19:
Суди встановили, що спадкодавець/заповідач ОСОБА_4 не був визнаний недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт має письмову форму та посвідчений нотаріусом, його зміст був прочитаний уголос та власноручно підписаний заповідачем у присутності нотаріуса, а доказів того, що заповіт не відповідав волі заповідача позивачем не надано.
Суди також врахували, що відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 44 від 28 квітня 2020 року в момент складання заповіту від 16 вересня 2017 року ОСОБА_4 за своїм психічним станом міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
При таких обставинах, колегія суддів Верховного Суду, приймаючи до уваги принцип поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, вважає, що суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Посилання у касаційній скарзі на суперечності щодо місця та часу підписання померлим ОСОБА_4 заповіту не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
При викладенні частини першої статті 1247 ЦК України «місце складення» законодавцем використано поряд із «письмовою формою». У доктрині та судовій практиці під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторони (сторін) та/або його фіксація. Проте розуміння «місця складення заповіту» як певного місця де здійснюється вираження волі спадкодавця, не дозволяє кваліфікувати вказівку на місце як елемент письмової форми. Під змістом правочину у доктрині та судовій практиці розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Аналіз положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати, що зміст заповіту складає розпорядження заповідача відносно належних йому прав та обов`язків. Тобто розпорядження, як правило, про призначення спадкоємців та розподіл між ними належних спадкодавцю прав та обов`язків. Натомість «місце складення заповіту» сутністно відмінна від розпоряджень спадкодавця, спрямованих на визначення юридичної долі його прав та обов`язків.
Зазначене стосується і часу складання заповіту.
Такі висновки узгоджуються із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 липня 2022 року у справі № 681/196/20.
Оскільки місце і час складення заповіту НЕ належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є реквізитом заповіту, а неточності у заповіті щодо місця та часу його складення НЕ має наслідком його недійсність (нікчемність або оспорюваність), тому доводи касаційної скарги про помилковість висновків судів про відмову у задоволенні позову є безпідставними.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 26 квітня 2023 року в справі № 243/137/19 (провадження № 61-13215св22) можна ознайомитися за посиланням: 
https://reyestr.court.gov.ua/Review/110486438#
З повагою — адвокат Кулик Ю.В.
