Конституція України гарантує як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9 Житлового кодексу України (назва кодексу в редакції Закону від 21 квітня 2022 року № 2215-IX) (далі — ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частини друга, четверта статті 3 Сімейного кодексу України (далі — СК України).
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
КОРОТКИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ №185/539/20:
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.
Позов обґрунтований тим, що сторони перебували у шлюбі, який розірвано рішенням суду від 21 листопада 2019 року.
До укладення шлюбу з відповідачкою він придбав за власні кошти квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (далі — квартира).
Після розірвання шлюбу він звернувся до ОСОБА_2 з проханням ЗВІЛЬНИТИ належну йому на праві власності квартиру, оскільки він планує зробити капітальний ремонт та проживати в ній зі своєю сім`єю.
Відповідачка відмовляється звільнити квартиру в добровільному порядку, тому він звернувся до суду з позовом.
Просив суд усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 .
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, в позові відмовлено.
Суди виходили з того, що ОСОБА_2 набула право користування квартирою згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як колишній член сім`ї позивача.
Доказів наявності у відповідачки іншого житла сторонами суду не надано, водночас надано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якої за ОСОБА_2 не зареєстровано житла.
Позивач не надав суду належних та допустимих доказів систематичного руйнування чи псування житлового приміщення, або доказів того, що відповідачка використовує квартиру не за призначенням, систематично порушує правила співжиття чи робить неможливим для нього проживання у квартирі.
Визнання відповідачки такою, що втратила право користування житлом, буде мати наслідком виселення її з квартири, що покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично вона стане безхатченком.
Позиція Верховного Суду у справі №185/539/20:
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Верховний Суд у своїх рішеннях застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється не лише на власника квартири, але і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Ларкос проти Кіпру», заява № 29515/95).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Велика Палата Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 61-33530св18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, на яку посилається заявник як на підставу касаційного оскарження).
У своїх рішеннях ЄСПЛ вказує, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50, від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, пункти 40 — 41).
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Під час розгляду справи по суті необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом відповідачки на користування квартирою.
Оцінюючи пропорційність втручання у право ОСОБА_2 на житло та баланс між захистом права власності позивача та правом відповідачки на користування квартирою, суди виходили з того, що відповідачка не має іншого житла чи нерухомого майна на праві власності чи користування, квартира є її єдиним постійним місцем проживання з 2015 року, вона сплачує комунальні послуги (т. 1, а. с. 46 — 52), а її виселення покладе на неї надмірний тягар, позивач не надав належних і допустимих доказів про порушення його права як власника квартири щодо користування нею та не спростував право відповідачки на користування квартирою.
Верховний Суд зауважує, що лише факт розірвання шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , тобто втрата сімейних зав`язків з особою, яка і надалі проживає у спірній квартирі, враховуючи, що у відповідачки немає іншого житла, не є істотною обставиною для її виселення.
Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не спростував право відповідачки на користування квартирою, а її виселення покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін.
Вирішуючи спір, та з`ясувавши обставини, суди попередніх інстанцій надали їм правову оцінку за допомогою «трискладового тесту» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, та вирішили конфлікт між правами та інтересами власника житла та відповідачки, яка є колишнім членом сім`ї позивача, зареєстрована у квартирі, яка є її єдиним житлом, що не спростовано позивачем.
Водночас неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18).
Враховуючи зазначене вище, Верховний Суд дійшов висновку, що дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми права до спірних правовідносин і дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
З повним текстом постанови Верховного Суду від 23 травня 2023 року в справі №185/539/20 (провадження № 61-19131св21) можна ознайомитися за посиланням: 
https://reyestr.court.gov.ua/Review/111078387
З повагою — адвокат Кулик Ю.В.
