☝🇺🇦 При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом (частини перша та друга статті 71 ЖК).
📎 Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК).
📎 При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
👩⚖️🇺🇦 У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) зазначено, що:
«системне тлумачення статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».
https://reyestr.court.gov.ua/Review/97903489
👩⚖️🇺🇦 У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17 (провадження № 61-4520св21) вказано, що:
«аналіз статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише при досягненні повноліття, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Позбавлення дитини права користування житлом не відповідає інтересам дитини. Заперечуючи проти задоволення позову, а також в апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_3., яка діє як законний представник малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначала, що з часу народження і на теперішній час відповідач проживає разом з нею у квартирі АДРЕСА_2 . Причиною не проживання малолітнього відповідача у спірній квартирі є те, що його батько ОСОБА_4 був наркозалежним і з жовтня 2000 року перебував на наркологічному диспансерному обліку, що підтверджується листом Київської міської наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія» (а. с. 223, т. 1), а також був хворим на туберкульоз. Причиною смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, стала гостра легенево-серцева недостатність, туберкульоз легень (а. с. 219, т. 1). Вирішуючи спір та визнаючи малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування спірною квартирою, в якій проживав його батько, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що малолітня особа не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання у спірній квартирі, заміна у 2010 році основного квартиронаймача на ОСОБА_1 та смерть у 2016 році батька ОСОБА_4 не можуть бути безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом.
Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків дитина може реалізувати його лише при досягненні певного віку, оскільки в силу свого віку малолітня дитина не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Отже судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які б свідчили про відсутність поважних причин не проживання малолітнього ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у спірному жилому приміщенні понад шість місяців, які б давали підстави визнати його таким, що втратив право користування цим жилим приміщенням».
https://reyestr.court.gov.ua/Review/97393685
👩⚖️🇺🇦 У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20 (провадження № 61-2951св21) зазначено, що:
«на час вибуття із спірного житла позивач ОСОБА_1 була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився і апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що за позивачем збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт не проживання в спірному житловому приміщенні.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини».
https://reyestr.court.gov.ua/Review/98298895
З повагою адвокат Кулик Ю.В.
